Собор святої Софії

Заповідник "Софія Київська"
Вівторок, 03 травня 2016, 08:22

DSC 5498

Собор святої Софії – Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський собор – християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису XI–XVIII століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

 

Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Св. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком; в Новгородському літописі подія позначена 1017 та 1037 роками.

Засновником собору літописні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). Інші джерела дають можливість пов'язувати заснування собору з іменем Володимира Великого. Сучасник будівництва собору митрополит Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать», згадуючи Софійський собор, говорить, що в його створенні Ярослав завершив справу свого батька Володимира; німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький (†1018) згадує під 1018 роком функціонуючий Софійський монастир у Києві . Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко, підтримана кандидатом історичних наук В'ячеславом Корнієнком, висунула гіпотезу: храм закладено 4 листопада 1011, освячено 11 травня 1018, спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція побудована на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 роками; на підставі свідчень Іларіона та Тітмара[1].

DSC 5596

Ця гіпотеза дискутується;[2][3], її знайшли достатньо переконливою для святкування у 2011 р. 1000-річчя заснування Софійського собору[4]; ювілей відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО і за Указом Президента України[5].

Храм присвячено Софії – Премудрості Божій – одній з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа – втіленого Слова Божого. Пізніше, коли поширилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня – день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Це пояснює його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура; інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд – образ Граду Божого – Небесного Єрусалима.

За багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти, перебудови.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму – 54,6 м, довжина – 41,7 м, висота до зеніту центральної бані – 28,6 м. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами. Увінчаний 13 верхами з банями, покритими свинцевими листами, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважали, що галереї прибудовані до собору пізніше; дослідження останнього часу довели, що вони пов'язані єдиним задумом, виникли водночас. Хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Стіни викладені з великих природних каменів – граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли – плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

 

ІНТЕР'ЄР СОБОРУ

Мозаїки

Oranta KyivЗбереглися 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок XI сторіччя.

Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму – центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Витвором мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти розміщеної в центральній апсиді – фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність: виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах – стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Усі мозаїки собору виконані на сяйному золотому фоні, їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.

Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.

Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окисів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 см³. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики – близько 0,25 см³. Ґрунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4 – 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.

У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.

Навколо Христа-Вседержителя – чотири архангели, з яких лише один – мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.

У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.

На північній і південній підпружних арках розташовано п'ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки – мозаїчна сцена «Благовіщення»

 

Фрески

sophia5Фреска – це розпис мінеральною фарбою на вологому тиньку.

Фрески, що збереглися в Софійському соборі, датуються ХІ століттям – вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, фрески були поновлені олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень.

В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.

Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв'язок з архітектурою. Весь ансамбль стінопису Софії Київської за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму – вкоріненню недавно прийнятого християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом з тим розпис головного храму держави повинен був показати велич Русі, її міжнародне визнання, роль київського князівського дому в політичному житті Європи. Тому в Софії значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, напроти головного вівтаря, було написано княжий сімейний портрет засновника собору. Портрет традиційно пов'язують з родиною Ярослава Мудрого. За версією Надії Нікітенко, тут зображено родину Володимира Святославича. На портреті князь Володимир і княгиня Анна очолювали урочисту ходу своєї родини, причому князь тримав у руках модель храму[7].

На жаль, до нашого часу від цієї фрескової композиції уціліли лише постаті дітей князя на південній і частково на північній стінах. Про решту зображень розповідає малюнок голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який бачив фреску в середині XVII століття.

У сходових вежах, що ведуть на княжі хори, зберігся унікальний палацовий цикл світських фресок. Тут представлені сцени візантійського придворного життя, змагання на константинопольському іподромі, музики, акробати, мисливські сюжети. Доктор історичних наук Сергій Висоцький визначає ці фрески як зображення прийому в середині Х ст. княгині Ольги візантійським імператором Костянтином Багрянородним[8]. Натомість професор Надія Нікітенко доводить, що фрески веж складають великокняжий тріумфальний цикл, який ілюструє укладення на зламі 987/8 рр. династичного шлюбу князя Володимира і візантійської принцеси Анни, що поклав початок хрещенню Русі[9].

На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Фрески веж – унікальна пам'ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв'язки Київської Русі та Візантії.

Звертає на себе увагу розпис, що зберігся в колишній хрестильні собору, зокрема фрескова композиція XI століття «Сорок севастійських мучеників». Хрестильнею приміщення стало на межі XI–XII сторіч, коли в арку галереї було вбудовано апсиду. Фрески апсиди – «Хрещення» і постаті святителів – відбивають стилістичні особливості монументального мистецтва того часу.

Фрески збереглися в усіх древніх приміщеннях собору, в першу чергу на стінах центрального підбанного простору (євангельські сцени).

DSC 5602

У бокових вівтарях – жертовнику і дияконнику – збереглися цикли фрескових композицій, що розповідають про діву Марію (вівтар Іоакима та Анни) і про діяння апостола Петра (вівтар Петра і Павла).

Розпис південного вівтаря (Михайлівського) присвячений архангелу Михаїлу, який вважався на Русі покровителем Києва і князівської дружини. Фрески крайнього, північного вівтаря оповідають про святого Георгія – духовного патрона князя Ярослава Мудрого. Великий інтерес викликає цикл фрескового розпису, що зберігся на хорах. Це сюжети «Зустріч Авраамом трьох подорожніх», «Гостинність Авраама», «Жертвоприношення Ісака», «Три отроки в пещі огненній», «Тайна вечеря», «Чудо в Кані Галілейській» тощо.

Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають пілонами й стовпами, панеллю проходять понад підлогою.

 

Графіті

graffiti1 1На стінах Софійського Собору досі залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.

Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву – графіті. На сьогодні виявлено понад 7000 графіті ХІ – початку XVIII ст. Кількість графіті свідчить про високий рівень писемності в Русі-Україні. Найпомітнішими дослідниками і відкривачами більшості графіті є історик Сергій Висоцький та сучасний дослідник кандидат історичних наук В'ячеслав Корнієнко[10].

Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі – зокрема, збереглися записи про смерть Ярослава Володимировича (Мудрого), автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем на р. Желані (зараз – Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.). На стінах Софії виявлено цикл дуже ранніх дат, що складають есхатологічний календар і засвідчують очікування в першій третині ХІ ст. кінця світу і Другого Пришестя Христа. У різних місцях собору знайдено 11 графіті, що містять дати з 1018 по 1036 рр. і дають змогу визначати виникнення собору другим десятиріччям ХІ ст.[11].

Оскільки більшість графіті писали прості, хоч і письменні, жителі давнього Києва, то нині вони є одним з найвірогідніших джерел про давньоруську мову, тобто мову, якою розмовляли мешканці Київської Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов'янської мови. Аналіз давніх написів засвідчує, що їм притаманні багато рис сучасної української мови[12].

 

Іконостас

DSC 5612

В ХІ ст. під час будівництва собору вівтар був відокремлений від загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.

Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови собору Київським митрополитом Петром Могилою у 1637–1638 роках.

DSC 5604Врата простояли в соборі 184 роки, аж до 1934 року, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (що б легше було винести з собору та переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.

Випадково кілька фрагментів воріт 1977 році знайшли у запасниках Києво-Печерської лаври, де в сталінські роки було розміщене т.зв. Музейне містечко. Туди зі всієї України звозили конфісковані церковні цінності, які в основному переплавляли на метал.

Вдалося з'ясувати, що уцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 40-і роки минулого століття. Інші, ймовірно, були переплавлені.

В радянські роки реставрувати врата не вдалося, бо Москва не дала дозволу на купівлю 2,2 кг срібла необхідних на реставрацію вцілілих частин.

Зараз царські ворота відреставровані, їх повернули на своє колишнє місце.

 

ВАЖЛИВІ ДАТИ

1051 – на київський престол в соборі висвячений митрополит Іларіон Київський.

1054 – в соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.

1055-1062 – собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.

1093 – в соборі поховали князя Всеволода І.

1113 – в соборі коронували Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха

1125 – в соборі поховали Володимира ІІ Мономаха

1154 – в соборі відбувся похорон князя В'ячеслава.

1169 – Київ захопив і зруйнував владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, забрав із Софії всі золоті речі, церковні реліквії, зокрема, ікону Пресвятої Богородиці.

1203 – під час боротьби за місто з Романом Мстиславичем собор пограбовано дружиною Рюрика Ростиславовича та союзними йому половецькими кланами.

1240 – під час зруйнування Києва ханом Батиєм Софіївський собор встояв, але був пошкоджений і пограбований.

1375 – собор ремонтував митрополит Кипріян.

1416 – Київ розграбував і спалив хан Едіґей, у 1482 – кримський хан Менґлі-Ґірей.

1497-1577 – собор залишався без догляду.

1577 – Богуш Гулькевич-Глібовський своїм коштом відремонтував собор.

1596-1633 – святинею заволоділи уніати, за свідченнями Реґінальда Гайденштайна: храм перебував у «жалюгідному стані», через це служби в ньому не проводились; вартував величезних коштів, структурою та майстерністю виконаних робіт не поступався константинопольським, венеційським.[6]

1633–1647 – нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою котрий добився повернення собору православній церкві, провів капітальний ремонт собору, оздобив його. Навколо собору спорудили дерев'яні монастирські будівлі, всю територію обнесли високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основними будівельними матеріалами були цегла та вапняно-піщаний розчин. Цеглу застосовували для мурування стін, склепінь, фундаментів. Внаслідок нерівномірності випалювання вона мала різні відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Зазвичай всі внутрішні приміщення мали склепінчасті перекриття. У житлах стояли печі, оздоблені візерунчастими полив'яними кахлями, що надавало інтер'єрам особливого колориту.

DSC 5667

1638 – при соборі засновано чоловічий монастир.

1651 – позолочено верхні малі куполи.

1654 – кияни затвердили у Софійському соборі рішення Переяславської ради про союз із Московією.

1690-1707 – митрополит Варлаам Ясинський провів капітальний ремонт собору (при матеріальній допомозі гетьмана Івана Мазепи): у галереях надбудовано поверхи, встановлено 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Спорудили нову муровану дзвіницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвіниця». Гетьман Іван Мазепа позолотив головний купол своїм коштом.

1697 – велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.

1699 – почалося спорудження нових кам'яних будівель навколо собору (тривало по 1767 р.). Збудовано дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), палати митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійвського собору після реконструкції знаходимо характерні риси української барокової архітектури XVII–XVIII століть.

1786 – монастир скасовано, його землі секуляризовано.

1843-1853 – позолочено іконостаси. Надбудовано 4-й поверх дзвіниці.

1851-1852 – реконструйовано дзвіницю.

1917 – Комітет охорони старовини та мистецтва почав дослідження Софії.

29 квітня 1918 – у соборі єпископ Никодим (Кротков) миропомазав Павла Скоропадського на гетьмана всієї України.

1921 – у Софії Всеукраїнський церковний собор висвятив протоієрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України УАПЦ.

1928–1930 років Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію, яка врятувала собор від знищення більшовиками (секретар комісії – Барвінок Володимир Іванович).

1934 – територію Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником.

Комуністичний уряд заборонив служіння в соборі. Всі золоті та срібні речі (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, решту – спалено.

У вересні 1941, за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка, більшовики намагалися замінувати та підірвати собор, але німецькі сапери запобігли цьому.

1943 – за гітлерівської окупації Києва експонати Софійвського архітектурно-історичного музею розграбовано, частину дорогих ікон, фотоархівів вивезли до Німеччини.

1950-ті рр. – у соборі провели реставрацію, під час якої виявили та відкрили фрески XI століття (фрагментарно, там, де вони збереглися), відновили фрески 18 століття.

1990 – ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

1994 – Заповідник «Софія Київська» тримав статус національного.

21 лютого 2016 р.  після понад восьми десятиліть перерви у комплексі Святої Софії Київської відновилася молитва і регулярні богослужіння. В цей день Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні духовентсва УПЦ Київського Патріархату звершив Чин освячення трапезного храму Малої, Теплої Софії.

DSC 0475

 

 

Література

  1. Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. – Киев, 2012. – 232 с.
  2. Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. – К. : Інститут історії України НАН України, 2010.
  3. Датування Софії Київської у світлі новітніх фактичних даних: наукова концепція.
  4. Нікітенко Н. Софії Київській 1000 років. – К., 2011.
  5. Указ Президента України «Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору».
  6. Рейнольдъ Гейденштейнъ. 1596 / Отделъ ІІ. Извѣстія очевидцевъ, современниковъ и иностранныхъ писателей // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський).– Кіевъ : Типографія Е. Я. Федорова, 1874. – С. 23 – 24.
  7. Никитенко Н. Святая София Киевская – К., 2008. – С. 250 – 263.
  8. Высоцкий С. Светские фрески Софийского собора в Киеве. – Киев : Наукова думка, 1989. – С. 113 – 162.
  9. Никитенко Н. Святая София Киевская – К., 2008. – С.263 – 307.
  10. Україна молода. «Тут була Анна».
  11. Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. – Киев, 2012. – 232 с.
  12. Редченко Олексій. Українська граматика на стінах Софії Київської // Українське слово. – К., 2012. – 3 – 9 жовтня (№ 40). – С. 12.

У статті використано матеріали з вільної онлайн-енциклопедії "Вікіпедія"

 

ХРАМИ ОБИТЕЛІ