НАВКОЛО УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ПОВИННІ БУДУВАТИ ЄДИНУ ЦЕРКВУ ІНШІ КОНФЕСІЇ

Статті
Понеділок, 04 липня 2016, 20:20

DSC 0475

21 лютого 2016 року відбулася історична подія, якої Помісна Православна Українська Церква очікувала понад вісімдесят років. Цього дня у комплексі Святої Софії Київської відновилися  богослужіння. Починаючи з відродження Помісної Української Православної Церкви у 1990 році поставало питання про надання дозволу

на звершення на території Святої Софії регулярних богослужінь. Найбільш придатною для цього є саме Мала Софія, адже у ній немає ні мозаїк, ні стінного розпису, як у великому соборі, що потребують особливо ретельного зберігання.

Про шлях, який пройшла УПЦ Київського Патріархату до цього дня за останні роки, про плани по розвитку храму Мала Софія ми поговоримо з отцем Іваном Сидором, який служить тут з лютого місяця.

 

Отче Іване, ви є штатним священиком у храмі Святого Благовірного князя Ярослава Мудрого (Мала, Тепла Софія), викладачем КПБА та раніше - дияконом Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, отже, були і свідком подій останніх років, які передували переходу храму Мала Софія для служіння Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Розкажіть нашим читачам про це.

В Малій Софії мали бажання здійснювати богослужіння різні конфесії впродовж останніх 20-ти років. Адже, Софія Київська вважається центральним храмом України і, однозначно, має на це право, бо є найдревнішим кам’яним храмом з часів Київської Русі, який зберігся.

Тут був центр київських митрополитів, митрополича кафедра. І всі знали: хто служить в Софії, той по праву може вважатися українською Церквою. Не секрет, що і Церква Московського Патріархату і Українська Автокефальна Церква хотіли там служити, напевно, навіть і Українська Греко-Католицька Церква також.

Але до цього року влада не давала нікому на це дозволу, можливо, щоб не було зайвих суперечок, непорозумінь. Тому питання довго не вирішувалось. Лише за президентства Віктора Ющенко чітко почала йти мова щодо постання в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Але, на той час, Москва чинила різноманітні перепони, щоб УПЦ Київського Патріархату звершувала богослужіння в Софії. І тоді це питання вирішене не було. Лише у цьому році, 19 лютого у Верховній Раді, тоді ще міністр культури В’ячеслав Кириленко, виступив із пропозицією, щоб Софію Київську передати для звершення богослужінь УПЦ Київського Патріархату.

21 лютого 2016 р. Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет очолив там першу за вісім десятиліть Божественну літургію та освятив храм в присутності великої кількості духовенства та київської інтелігенції. Думаю, що усі свідомі українці вболівали, щоб храм Мала Софія був переданий саме УПЦ Київського Патріархату, справжній українській Церкві.

Варто додати, що Президент України Петро Порошенко, без сумніву, також брав участь у затвердженні рішення про передачу храму. На мою думку, цю постанову прийняли саме цього року, бо Україна та її народ, як ніколи за всі роки своєї незалежності потребують посилених молитов у зв’язку із війною на Сході. І ми знаємо позицію частини духовенства Церкви Московського Патріархату щодо цих подій, які вони часто називають «війною між українцями», «громадянською війною».

Але, навіть незважаючи на це, рано чи пізно, Малу Софію все одно б мали передати під богослужіння хоч якійсь конфесії. Бо ще на поч. XX ст. храм був перетворений на музей і став мертвим.

 

Як відреагували інші конфесії на надання права користування храмом Тепла Софія в Національному заповіднику «Софія Київська» Українській Православній Церкві Київського Патріархату?

Досить спокійно, ми очікували, що буде більший резонанс. Особисто я, в інтернеті знайшов мало невдоволення, все обійшлося без провокацій. Були поодинокі невдоволені коментарі від людей, які мають відношення до музейної справи.

 

Це був їх злий намір чи вони більше вболівали за музейні цінності?

Більшість працівників там виховані так, що поклоняються не Богові, не Духу Святому, не іконам, а історичності.

Поклонятися камінню чи речам – це язичництво. Було сильне занепокоєння з їх сторони, що вогонь від свічок та дим від кадила будуть шкодити пам’ятці. Але знаємо з історії чи практики, що ні один храм не зіпсувався, ззовні чи зсередини, від звершення богослужінь. Навпаки, богослужіння надають храму його природного вигляду і навіть запаху. Коли люди сприймають храм, як музей, то навіть жінки ходять по вівтарю, можуть торкатися престолу та інших святинь. Звісно – це недопустимо.

Не можу не звернути уваги, що за цей час в храмі людей стало більше, ніж просто якби він був музеєм. На освячення прийшло стільки вірян, що храм не міг їх вмістити. Навіть казали, що за всю історію ніякий музей стільки людей не збирав. Взагалі, все що відбулося 21 лютого 2016 року – історична подія.

Особисто для мене, дуже трепетно та пам’ятно було, коли у Страсний тиждень, у Велику П’ятницю, за традицією, священики обносили навколо Софійського собору плащаницю. У цей момент виникали думки, що на цьому ж місці, колись ходили наші князі, перші київські митрополити. Тут наша історія. Таким чином і відчуваєш зв’язок зі своїми предками.

Ми повинні пам’ятати, що у кожної будівлі має бути своя місія, так, храм призначений для того щоб там молитися, а не для того, щоб там лежали матеріальні речі і люди лише поклонялися їхній історичності.

 

Отче Іване, розкажіть нашим читачам, що було зроблено за останні місяці для зовнішнього та внутрішнього впорядкування храму?

Зроблено досить багато, оскільки настоятель храму отець Петро Ландвитович справжній господар. Він не покладає рук і цим живе. Зовнішніх робіт ми ще не проводили, хоча, вони необхідні.

Але від лютого храм змінився внутрішньо. По-перше, куплені всі необхідні речі для звершення річного кола богослужінь: Євхаристійний набір та інші церковні сосуди, Семисвічник, Євангеліє, напрестольні хрести, запрестольний хрест, плащаниця, розп’яття, панікадило тощо...  Великі кошти вже затрачені, але є люди, які готові допомагати, особливо для такого храму.

Є також ікони, але їх забороняють вішати на стіни, бо начебто не можна шкодити храму, тому просто їх ставимо на аналой.

Маємо оголошення перед дзвіницею, з інформацією, що храм відчинений щодня, о котрій годині звершується богослужіння. Що важливо, домовилися з працівниками, що в період, коли звершується богослужіння вхід на територію заповідника буде безкоштовний.

Після довгої перерви у нас відбулись такі радісні події, як перше вінчання (у травні) та перше хрещення (у березні). Мала Софія будувалася протягом 1722 – 1730 рр., потім в кінці 20-х рр. минулого століття була зачинена більшовицькою владою, яка зробила тут виставковий зал, перебудувавши у світське приміщення.

Розвиваємося ми й в інформаційному напрямку. В кінці травня розпочала робота офіційна інтернет-сторінка храму – www.sophiya.kiev.ua. Кожної неділі намагаюся викладати кілька світлин, щоб люди бачили, що храм дійсно живе, що ходять люди і разом зі священиками звершують там свої молитви.

 

Чи має клір храму ще плани по розвитку, впорядкуванню храму на цей рік?

Маю мрію, так як був колись дзвонарем, щоб дзвони, які є поруч із Малою Софією дзвонили перед кожним богослужінням. Їх можна автоматизувати і це робитиме комп’ютер. На дзвіниці Софії Київської є рідкісний інструмент карильйон. Саме на ньому грають на дзвонах. Він також автоматизований і кожну годину за допомогою дзвонів там може грати якась мелодія. Можна зробити так, щоб дзвони звучали, наприклад, перед початком Літургії о 8:00.

А по впорядкуванню, звісно, потрібний час.

 

Отче Іване, на вашу думку, яке значення для України, українців, те, що УПЦ Київського Патріархату після довгих десятиліть отримала доступ до частини Софії Київської, а саме, трапезного храму –  унікальної пам'ятки історії та культури?

Якщо чесно, то я навіть не уявляю, щоб там була інша конфесія. Софія – завжди був православним храмом, в якому служили київські митрополити. Відповідно, історично склалося, що й Православна Церква там мала бути і, саме та Церква, яка вболіває за свій народ.

Якщо згадати митрополита Варлаама (Ванатовича), при якому будувався трапезний храм, то імперська влада відправила його у заслання на 10 років. Якби він був живий і його запитали, кому б цей храм він хотів передати, то, думаю, що після тортур, які тривали 10 років в Росії, він би не захищав права московської Церкви.

Також, після нього митрополит Рафаїл (Заборовський), який опікувався ще й Києво-Могилянською академією, думаю також не відстоював би нічиїх прав, окрім українських. Згадаймо також Івана Мазепу, який великі кошти вклав в Софію в свій час. Наша історія славиться патріотами, тому можемо бути впевнені, що за нами стоять наші предки, перед якими нам не було б соромно за теперішні дії.

Також храм Мала Софія освячений в честь князя Ярослава Мудрого. Раніше він був освячений у честь Різдва Христового. Але, оскільки, був період, коли не звершувалися тут богослужіння, храм потрібно було освятити знову. Мощі Ярослава Мудрого довший час перебували в Софії Київській і невідомо коли були вивезені закордон. Зберігся тільки його саркофаг, де лежали мощі.

Варто додати, що Українська Православна Церква Київського Патріархату є дійсно Помісною Українською Церквою і навколо неї повинні будувати цю єдину Церкву інші конфесії, тобто об’єднуватися навколо нас. Позиція Церкви завжди прозора та чітка. Вона підтримує військо в цей важкий воєнний час, українську мову в богослужіннях, ніколи не вела співпраці з сепаратистами.

Значення Софії Київської для українського народу можна порівняти із колись православною Софією в Константинополі – центральним храмом Вселенського Патріарха. І один і другий храм – духовні та історичні центри, які гуртують навколо себе людей.

 

Дякую за цікаво розмову, отче Іване.

І вам дякую, Ірино.

 

Ірина Скоробогата для Тернопільського

єпархіального вісника «Лампада Православ’я»

ХРАМИ ОБИТЕЛІ